Похмурий самурай

Змішані враження від фільму. З одного боку, неспішна оповідь, просякнута японською атмосферою давнім побутом і традиціями. З іншого — безглуздість та безпричинна жорстокість тих самих традицій під прикриттям надуманої філософії самурайської честі. Багато розмов, а на ділі — невміння комунікувати, домовлятися, закамʼянілі нікому не потрібні принципи та ритуали, користі від якої вже ніхто не памʼятає, виконуючи бездумно і безвідповідально.

Всі перекладують свої оглашенні примхи один на одного, постійно чекають чогось від іншого, а самі нічого не роблять.

Вчинити самогубство, тільки тому що хтось там так вирішив і сказав? Хай самі себе і вбивають кому мало крові. Змушувати одну людину вбивати іншу просто через приналежність до клану? Зіштовхувати лбами людей, які в однаковій мірі настраждалися від відсутності підтримки того ж самого клану, якому служать і який, здається, сам не бере на себе взагалі жодної відповідальності за своїх людей? О так, давайте подвійну порцію.

У виграші залишається один лиш абстрактний клан, людина в тіні, вмирають тільки ті, кого привчили вбивати і вмирати, як собак на ціпку. Притому цього собаку навіть не годують, він виживає, як може, самостійно, але варто кланові вбити собі в голову одіозну ідею, так він згадує про принципи честі та обовʼязки своїх самурайських псів та поспішає роздавати їм накази на всі боки. А ті й раді старатися, не ставлячи під сумнів, бо це додаткова відповідальність і звилини в голові. Ні-ні, самураї зупинили свій ментальний розвиток на рівні максималістичних підлітків, не пристосованих до життя і розмови. І не просто філософських балачок, а розмови, яка принесе результат. О ні, це нецікаво, не по-чоловічо-самурайському, давайте краще переріжемо один одного.

Світ чоловіків, де кожен намагається вбити іншого під різними приводами, бо їм мало жертв, треба більше. Занадто нудно живеться, хлопці бʼють баклуші, ніколи шкарпетки заштопати.

Окреме слово про побутову безпорадність головного героя. Бідність бідністю, але багато грошей не треба, аби самостійно попрати та заштопати собі шкарпетки. Пів сюжету біднесенький філософ чекав, доки хтось прийде і прибере його хату. Доросла людина, а дбати про себе та про дітей так і не навчився. А нашо, коли коло тебе, глядь, і закрутиться якась неприкаяна наївна служниця, яка подбає про тебе та дітей з великої безпричинної любові. Головне, в кінці, коли в неї нарешті зʼявиться шанс на забезпечене заміжжя, поманити цю дурочку з перевулочка пальцем і сказати, як хотів мати її за дружину від самого дитинства — і все: чисті заштопані шкарпетки та доглянуті діти на кілька років вперед забезпечені.

Динаміка фільму непогана. Бійку було цікаво дивитися. Чому той самурай їв прах доньки — оце, звичайно, прикол.